Выборка по метке: "Биографии и мемуары". Страница 74

Іван Виговський – один з керівників Національно-визвольної війни 1648—1658 рр., найближчий помічник Богдана Хмельницького у розбудові Української держави, переможець в битві при Конотопі. Ставши гетьманом у надзвичайно складний період, Виговський намагався за будь-яку ціну зберегти незалежність України, на яку почав зазіхати царський уряд, проте не зміг об'єднати різні верстви українського суспільства і втратив владу. Вже не маючи владних повноважень, він зробив останню спробу прислужитися своїй країні, але загинув на самому початку нового етапу свого життя.

Останній гетьман Лівобережної України. Його діяльність співпадала із настроями імператриці Єлизавети, і відбувалася у фарватері політики Петербурга, однак при цьому відчутно зменшився тиск на український традиційний устрій самоуправління, хоча й навіть не порушувалося питання про можливість відносин з іншими державами або власну фінансову систему.

Петро Дорофійович Дорошенко був гетьманом Правобережної України в 1665—1676 рр. Цей час зробив його одним з найпомітніших героїв української історії. З усіх українських лідерів тієї епохи він, мабуть, більше за всіх заслуговує на титул спадкоємця Богдана Хмельницького – і як дипломат, і як воєначальник. Дослідники незмінно відзначають, що Дорошенко робив усе для здійснення своєї мети – возз’єднання розірваної на дві частини України та визнання її іншими країнами. Але знайти спосіб здійснення цієї мрії, який влаштував би все населення країни і правителів країн-сусідок, та уникнути при цьому жорстокості і крові було неймовірно тяжко. Дорошенкові цього зробити не вдалося…

Усе, що виходить із-під пера Костянтина Москальця, — чи то вірші, чи проза, чи есеї та літературознавчі статті, — позначене печаттю справжнього таланту. Не стала винятком і «Келія Чайної Троянди», — твір, який, попри формальні ознаки щоденника, є високохудожнім текстом, гранично відвертим відбитком глибокого й інтенсивного внутрішнього життя, усвідомленням трагічности й — водночас — радости земного перебування Поета.

…я випускаю мої спогади в світ, бо вони не тільки не втратили своєї свіжости й актуальности, але й тепер допомагають зрозуміти тяжке, неможливе для українців життя під більшовицькою окупацією. Вони дають також відповідь, чому ми, тисячі нас, покинули свою Батьківщину, й пішли в бездоріжжа мандрівки, зберігаючи тільки незалежність наших душ та право чути, думати, говорити й діяти, як українці.

Софія Парфанович

Один з найсильніших творів Софії Парфанович, лікаря, письменниці і громадської діячки, а заодно - один з найсильніших прикладів української мемуаристики. Історія кінця війни і післявоєнних років, побачена очима жінки, яку гірка емігрантська доля змусила покинути рідний край. Написана дуже живим і природним стилем, особливо її прикрашають напрочуд професійні описи природи. Український читач вже мав змогу познайомитися зі спогадами прибраного сина Софії, Романа Волчука, але він сам зізнається, що спогади Софії Парфанович значно детальніші й об'ємніші.

«…Історію Катерини II не можна читати при дамах», — сказав колись Олександр Герцен. Історія високопрестольної розпусти містить сторінки про «діяння» Катерини І, Анни Іоаннівни, Єлйзавети Петрівни та інших вінценосних, які перевершують усіляку уяву… Недаремно XVIII століття часто ж називають «бабським». Автор цієї книги доктор філологічних наук, професор В. Л. Микитась на основі маловідомих джерел висвітлює тіньове життя престолопосадниць, які через свою ненаситну хтивість розбазарювали державну казну, збагачуючи своїх численних фаворитів та коханців, доконували в імперській Росії трудовий народ, у тому числі — й український.

«…Историю Екатерины II нельзя читать при дамах», — сказал когда-то Александр Герцен. История высокопрестольного разврата содержит страницы о «деянии» Екатерины І, Анны Иоанновны, Елизаветы Петровны и других венценосных, которые превосходят всяческое воображение… Недаром XVIII век часто называют «бабским». Автор этой книги доктор филологических наук, профессор В. Л. Микитась на основе малоизвестных источников освещает теневую жизнь престолопосадниц, которые через свою ненасытную похотливость разбазаривали государственную казну, обогащая своих многочисленных фаворитов и любовников, доканывали в имперской России трудовой народ, в том числе — и украинский.

У книзі розповідається про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 — 1921 роках.

Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Видання друге, доповнене, виправлене

Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення у вищих і середніх навчальних закладах України.

Історія роду Хмельницьких містить у собі більше невідомого, ніж відомого. Ми маємо лише фрагментарні свідчення, та й ті часом є малодостовірними. Можемо з упевненістю твердити тільки про деякі факти з життя Михайла Хмельницького — батька гетьмана Богдана Хмельницького і діда Тимоша та Юрія Хмельницьких.

Леонід Кравчук – невід’ємна частина історії нашої країни. Не тільки тому що він – перший президент сучасної незалежної України, обраний українським народом. Не тільки тому що з його ім’ям нерозривно пов’язане прийняття Акта проголошення незалежності ношої держави. Його досі по праву вважають одним із найбільш професійних, гнучких та виважених політиків за всю історію сучасної України. Постать Леоніда Кравчука викликає неабиякий інтерес завдяки неоднозначності та непересічності цієї особистості. Але все ж пригадаймо Фрідріха Ніцше, який стверджував, що завжди величним для історії є той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і сам Леонід Макарович, який в одному із своїх постпрезидентських інтерв’ю наголосив, що усі його наступники на президентській посаді лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть .